“Лісова пісня” Леся Українка стисло

(драма-феєрія)

Події відбуваються в старезному лісі на Волині, протягом року. Кожна дія починається пейзажем, який змінюється відповідно до пори року.

ПЕРША ДІЯ 

П’єса розпочинається з прологу — волинського лісового пейзажу: «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і великим прастарим дубом… Саме озеро — тиховодне, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної задумливої поліської краси». 

Із лісу на прогалину виходять дядько Лев і його племінник Лукаш. Ці люди з’явились до лісу, щоб збудувати тут хату. Але лісові істоти не хочуть, щоб серед лісу поселились люди. Так, Русалка каже:  «Я не терплю солом’яного духу! Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих патрутнів, як прийдуть!» Лісовик (господар лісу) же говорить Русалці, що «давно б уже не стало сього дуба», якби не дядько Лев, бо він «заклявся на життя, що дуба повік не дасть рубати».

У цей час починає все розвиватись, і ось із—за старої розщепленої верби з’являється Мавка – лісова дівчина. Вона прокинулася від зимового сну, почувши, що хтось грає на сопілці. Лісовик їй пояснив, що це грав людський хлопець, племінник дядька Лева на ім’я Лукаш. Мавка хоче зустрітися з Лукашем, але Лісовик її застерігає: «Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно…» І ось з’являється Лукаш, хоче з берези наточити соку, але Мавка підбігає до нього, хапає за руку. Вона говорить, що береза – її сестра й сік її — то кров. Лукаш дуже здивувався цим словам.

З першої ж зустрічі Лукаш і Мавка сподобалися один одному. Мавці дуже подобається, як  Лукаш грає на сопілці, і вона просить його заграти. Мавку зачаровує Лукашева гра. Від цієї гри в лісі розцвітає пишніше дика троянда, стає білішим квіт калини, закувала зозуля, заспівав соловейко. Та Мавці чомусь раптом стало сумно до сліз, мабуть, тому, що день скінчився, а їй не хотілося розлучатися так швидко з Лукашем. Лукаш їй розповів, що його восени хочуть оженити. Після цих слів Мавка зажурилася. Лукаш каже, що не знає, з ким має одружитися, що йому ще не знайшли пари. Перейнявшись довірою до Лукаша, Мавка скаржиться йому на те, що вона зовсім самотня: «— В нас так нема, як у людей,— навіки!» Раптом чути голос дядька Лева, який кличе Лукаша. Мавка запитує юнака, чи він повернеться.

Потім описується історія зародження кохання Лукаша й лісової дівчини Мавки. Вони таємно зустрічаються, цілуються, обіймаються, стають закоханою парою. Мавка відчуває себе щасливою. Її подруга Русалка заздрить їй, мріє занапастити Лукаша. Вона підмовляє Потерчат (злих духів, що з’являються у вигляді вогників і хочуть заманити Лукаша, щоб він втонув у болоті) погубити Лукаша. Вони намагаються виконати цей лихий план, і Лукаш ледь не тоне, проте Мавка вчасно приходить на допомогу й рятує коханого.

ДРУГА ДІЯ

  Пізнє літо. Де-не-де вже є перші ознаки осінньої позолоти. До озера прийшли люди, оселилися, внесли в лісову сторону свої звичаї, гамір. Лукаш виходить із лісу з сопілкою, а його мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть. Матері потрібна помічниця — невістка, та про Мавку вона не хоче й чути, бо це «відьомське кодло».

Мати каже Лукашеві про Мавку:  «Одчеписяз такою поміччю! Потрібні ті квітки! Та ж я не маю у себе в хаті дівки на виданню… Йому квітки та співи в голові!» Коли на подвір’ї з’являється Мавка, мати Лукаша їй каже, що не слід дівці так чіплятися до парубка, але лісовій красуні ці людські міркування не зрозумілі: «Мені ніхто такого не казав». Лише дядько Лев заступається за Мавку, говорить, щоб Лукашева мати не обзивала її відьмою, бо «відьми живуть на селі, а не в лісі». Лев каже:  «Що лісове, то не погане, сестро,—усякі скарби з лісу йдуть… З таких дівок бувають люди, от що!» 

Виходить з хати Мавка, перевдягнена у сільський одяг, її волосся зачесане у дві коси і укладене віночком навколо голови… Мати дає їй серпа і посилає жати. Проте Мавці не вдалося жати, бо виринула з жита Русалка Польова і стала благати «сестрицю» не губити її красу. Щоб допомогти їй, Мавка врізає собі руку серпом, а Русалка Польова дякує їй за це і зникає.

На полі з’являються мати Лукаша й «молода повновида молодиця» (Килина). Побачивши, що Мавка нічого не зробила, мати стала її лаяти. Незабаром приходить Лукаш і починає допомагати молодиці, яка заходилася жати. Лукаш із молодицею жнуть і в’яжуть снопи швидко, вправно. Робота підходить до кінця, мати кличе їх обідати. Трохи не дов’язавши снопів, Лукаш просить Мавку зробити це, але вона відмовляється. Мавка каже Лукашеві, щоб та жінка (Килина) більше не приходила в ліс, бо вона лукава, лиха, «хижа, наче рись». Парубкові не подобаються її слова, і він відповідає їй, що й сам може перебратися з лісу на село. Хлопець дов’язує останнього снопа і йде до хати. Мавка сіла в борозні і похилилась у смутній задумі.

З хати виходять мати, Килина і Лукаш. Мати наказує Лукашеві провести молодицю додому, бо вже звечоріло, і він охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона підводиться і тихою втомленою ходою йде до озера, сідає на похилену вербу й тихо плаче. Дрібний дощик густою сіткою заволікає галявину, хату й гай.

Сили природи співчувають Мавці: «Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій». Мавка просить Лісовика допомогти їй знов стати такою, як була: «То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!» Лісовик розкриває свою кирею і дістає з-під неї пишну, гаптовану золотом багряницю і срібний серпанок. Він надіває багряницю на Мавку, яка квітчається віночком з червоних китиць калини і схиляється перед ним. Лісовик накидає їй на голову срібний серпанок.

З лісу вибігає Перелесник – веселий та енергійний лісовий хлопець, закоханий у Мавку. Він підхоплює Мавку і кружляє її у вирі прудкого танцю. Срібний серпанок на ній звився вгору, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника. Танок стає шаленим, Мавка благає відпустити її, та він на це не зважає і мчить лісову красуню в танці…

Раптом з-під землі з’являється широке, страшне, темне Марище (злий дух). Перелесник кинувся геть і зник у лісі. Марище умовляє Мавку піти з ним в незнаний далекий край: там, під землею, тиша, спокій, «ні дерево, ні зілля не шелестить, не навіває мрій».

У лісі чується шелест людської ходи.Мавка каже:  «Ось той іде, що дав мені ту муку! 
Зникай, Маро! Іде моя надія!» 
З лісу виходить Лукаш, а назустріч йому йде Мавка. Вона дуже бліда, хоч у яскравому одязі. Лукаш, побачивши її, каже: «Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?» Він одразу поспішає до хати і говорить матері: «Готуйте, мамо, хліб для старостів,— я завтра засилаюсь до Килини!» (тобто збирається свататися до Килини). Почувши ці слова, Мавка зриває з себе багряницю і у відчаї звертається до Марища:  «Бери мене! Я хочу забуття!» Марище підхоплює її, накидає на неї чорну кирею, і обоє зникають під землею.

ТРЕТЯ ДІЯ

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені.

Біля Лукашевої хати чорніє якась постать — це Мавка. Вона в чорному одязі, але на грудях у неї червоний пучечок калини. З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра. Він здивований, що Мавка тут, що її відпустив назад «Той, що в скелі сидить» (злий дух, що покарав Мавку за те, що вона порушила лісовий закон, покохавши людину). Мавка зізналася, що її звільнив Лісовик, коли помстився Лукашеві, перетворивши його на вовкулаку.      Лісовик питає: «Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму? Хіба ж то не по правді, що дізнав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом? Авжеж! Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської,— не вгасить своєї муки злої!» Мавка відповіла:   «Не радій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає». Мавка не змогла жити там, у кам’яній печері, до неї дійшло те протяжне виття. Вона прокинулась і збагнула, що забуття не суджено їй. Силою чарівного слова Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу. Сповнений туги і каяття, він кинувся в байрак терновий і зник з очей.

… Під вікном чути, як Лукашева мати лається з Килиною, докоряючи невістці, що та так довго спить, а ще у її корови так мало молока, а сама вона погана господиня. Мавка ж, як тінь, блукає коло хати Лукашевої, сподіваючись на зустріч з коханим. Килина побігла по воду і, повертаючись назад, побачила близько дверей постать Мавки. Вона запитує суперницю, чого та прийшла. Мавка сказала Килині глузливо: «Стою та дивлюся, які ви щасливі». Тоді Килина гнівно вигукнула: «А щоб ти стояла у чуді та в диві!» Почувши це, Мавка перетворюється раптом на вербу з сухим листям та плакучим гіллям.

З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки. Килина, яка спершу зраділа чоловікові, за хвилину накинулась на нього, дорікаючи за те, що він десь «тягався, волочився», обізвала п’яницею. Лукаш їй так само грубо відповідав: «Мовчи! Не скигли!» На запитання Лукаша, куди подівся дядьків дуб, від якого лишився тільки пеньок, жінка відповіла, що продала його купцям, аби не вмерти з голоду.
Із хати вибігає мати, обіймає сина, хоч він холодно сприймає це вітання, і скаржиться на тяжке життя з «отою відьмою» — Килиною. У відповіді Лукаша звучать гіркий докір і сумна іронія: «І та вже відьма? Ба, то вже судилось відьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли». 

До них підходить хлопчик (син Лукаша від Килини), з сопілкою, зробленою з верби, на яку перетворилася Мавка, просить Лукаша заграти на ній. Той спочатку відмовляється, але потім пристав на прохання хлопця. Лукаш починає грати спершу тихенько, далі голосніше; заводить згодом ту веснянку, що колись грав Мавці. Сопілка раптом починає промовляти людським голосом. Лукаш дуже дивується і питає Килину, що то за верба така. Килина каже:  «Та відчепися, звідки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на й сокиру».

Лукаш, узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона схитнулась і зашелестіла сухим листом. Він замахнувся вдруге — і опустив руки: «Ні, руки не здіймаються, не можу… чогось за серце стисло…» Тоді Килина вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу. В цю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу (щоб урятувати Мавку). Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь перекидається й на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко охоплює хату. Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і разом із речами виносять Злиднів (злих духів, що хотіли погубити Килину та її дітей).

Один лише Лукаш стоїть нерухомо. Килина просить чоловіка кинути ліс і повернутися в село, та Лукаш не погоджується на це. Жінка пішла геть.

Аж тут з-за берези виходить біла, легка, прозора постать, що обличчям нагадує Мавку, і схиляється над Лукашем. Це – постать Мавки. Мавка каже: «Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося від мене». Мавка пробачає Лукаша, хоч він визнає, що це він її занапастив:  «Ні, милий, ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос». 
         Закінчується драма—феєрія ремаркою, що сама по собі сприймається як поетичний твір, як вірш у прозі: «Лукаш починає грати. Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу. Як міниться туга, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. 

Білий цвіт закриває закохану пару, а згодом переходить у заметіль. Коли завірюха ущухла, ми знову бачимо Лукаша, що сидить сам, прихилившись до берези. На вустах щаслива усмішка, очі заплющені. Сніг, ніби шапкою, нависає над його головою і падає, падає без кінця…»

Поділитися: